Китай не копіює американські авіаносці, а будує власну модель морської війни

Китайська авіаносна програма розвивається за принципово іншою логікою, ніж американська. 

Якщо США використовують авіаносні ударні групи як автономний інструмент глобальної проєкції сили, то НВАК, імовірно, інтегрує авіаносці у значно ширшу регіональну систему, де основне навантаження розподіляється між флотом, авіацією, ракетними військами, космічними та розвідувальними засобами. 

Ключова відмінність — географія застосування. Основні потенційні райони бойових дій Китаю — Тайванська протока, Східнокитайське та Південнокитайське моря і західна частина Тихого океану — знаходяться значно ближче до материкової інфраструктури КНР, ніж типові райони дій американських авіаносних груп. 

Тому китайському авіаносцю не потрібно самостійно генерувати весь спектр бойових можливостей: частину задач можуть виконувати наземні винищувачі, дальня авіація, Ракетні війська та системи ППО. 

Фактично формується «розподілений авіаносець»: сам корабель забезпечує мобільний компонент авіації та створює додаткову вісь удару, тоді як наземна мережа компенсує його обмеження. Це особливо важливо у сценарії навколо Тайваню, де Китай уже має велику концентрацію наземної авіації та далекобійних ракет, здатних працювати по командних пунктах, аеродромах і радарних позиціях противника. 

Саме тому поява Fujian має значення не лише через розміри корабля чи електромагнітні катапульти. Корабель із катапультами може повноцінніше використовувати палубну авіацію та літаки ДРЛВ, але його справжня цінність проявляється лише у складі всієї китайської системи бойового управління. У сучасній китайській концепції авіаносець — це не «плавучий аеродром сам по собі», а один із вузлів спільної операційної архітектури. 

Китайська авіаносна програма — це не спроба створити «другий ВМС США». Пекін будує компонент морської сили, який має працювати всередині вже сформованої системи A2/AD та мережево-центричного управління.