Західні моніторингові служби вперше зафіксували пуск «Іскандер-М» на дальність близько 800 км.
Фактично це означає, що нова версія комплексу, яку неофіційно називають «Іскандер-1000», вийшла з полігонного режиму у бойове застосування й стала штатним інструментом російських ракетних військ.
Така конфігурація істотно стискає час попередження: замість 15–20 хвилин, як у випадку МіГ-31К, вікно реакції для ППО/ПРО зменшується до 2–7 хвилин залежно від району пуску. Для систем типу Patriot PAC-3 MSE чи SAMP/T це означає інший режим роботи — пріоритетну орієнтацію на надшвидке цілевказання, інтеграцію із супутникове-ІЧ розвідкою та жорсткіший відбір цілей для перехоплення.
Одночасно зростає й навантаження на оперативно-стратегічний тил потенційного противника: до зони ураження потрапляють позиції нових американських комплексів дальньої дії, вузли управління, авіабази, логістичні хаби. Пакет перешкод, помилкових цілей і маневрування з перевантаженнями до 25–30 g робить перехоплення дорожчим і менш гарантованим, а кожен пуск — тестом для всієї архітектури ПРО.
«Іскандер-1000» підтверджує ключовий тренд: ставка робиться не стільки на авіацію, скільки на ракетно-дроновий комплекс великої дальності, інтегрований із супутниковим зв’язком та розвідкою. Це штовхає регіон до прискореної гонки дальньої зброї й ПРО, де ціна зволікання вимірюється не лише ресурсами, а й вразливістю критичної інфраструктури на сотні кілометрів у глибині територій.
