Після «12-денної війни» і публічних заяв про цілодобову роботу заводів Тегеран демонструє просту логіку стримування: завалити ізраїльську ППО масованими пусками та ускладнити перехоплення за рахунок швидших і маневрових боєголовок.
По-друге, ставка на твердопаливні MRBM із високою термінальною маневровістю — це спосіб скоротити «час вікна» для ПРО і збільшити ймовірність прориву, навіть якщо загальний відсоток перехоплень лишається високим.
По-третє, Тегеран паралельно латкає слабкі місця, виявлені в червні: розосереджує пускові, ущільнює командування, переміщує склади та заводи критичних компонентів у глиб країни, а для ППО добирає зовнішні рішення, зокрема китайську номенклатуру.
Існує також економіка війни на виснаження. Ізраїль вимушено тримає запас перехоплювачів на рівні, який дорогий для бюджету й логістично чутливий. Іран же може масштабувати випуск у дешевшому сегменті «носіїв загрози», де тонни окисника та серійні корпуси конвертуються в бойові одиниці швидше, ніж поповнюються склади Arrow, David’s Sling чи Patriot.
У підсумку ми бачимо гонку асиметрій: Іран інвестує в щільність першого залпу, маневровість і географію пусків; Ізраїль — у відновлення запасів перехоплювачів, глибоке ураження пускової інфраструктури й розвідмережі в Ірані.
