Старі радянські дослідження показують: не лише вибухівка рятує броню — правильно скомпонований «сталь + інерт» значно знижує пробиття кумулятивної струї.
Результати можуть здатися дивом на папері, але за ними стоїть проста фізика — і низка обмежень, про які рідко говорять у пафосних анонсах модернізацій.
Ключовий механізм — збільшення часу взаємодії між тильною пластиною і струменем: чим довше пластина «гальмує» струмінь або утримує його деформацію, тим менше енергії доходить до основної броні. Для цього радянські конструктори пропонували використовувати інертний наповнювач, що гальмує тильну пластину, або просто збільшувати її масу і товщину — обидва підходи зменшують швидкість метання пластины і збільшують ефективність захисту.
З тактичної точки зору, «невибухова» або комбінована ДЗ — це реалістичний шлях підвищення живучості там, де вибухові елементи недоступні або небезпечні (наприклад, на платформах, де неможливо забезпечити безпечне зберігання ВВ). Але це не універсальна панацея: успіх залежить від балансу між масою, кресленням модуля, інженерною якістю і від реального профілю загроз на полі бою.
Висновок: історичні розробки показують реальний потенціал комбінованих і невибухових рішень для динамічної захисту — це шлях підвищити живучість без вибухівки. Але впровадження в серію вимагає об’єктивної оцінки компромісів: вага, технологічна складність, ефективність під різними кутами ураження і в реальних бойових сценаріях.
