Російський барражуючий боєприпас «Молнія-2», який спочатку створювали як масовий ударний БпЛА з радіусом близько 40–50 км і бойовою частиною до 10 кг, поступово перетворюється на багатофункціональну платформу.
Поява розвідувальної модифікації «Молнія-2Р» із підвісною оптикою та інтегрованим терміналом супутникового зв’язку означає спробу «витиснути максимум» з відпрацьованого корпусу: той самий планер починає працювати не лише як одноразовий боєприпас, а як розвідник, ретранслятор і носій інших дронів.
Встановлення супутникового термінала на «Молнію-2Р» логічно вписується в завдання розвідки на середніх дистанціях: це спроба вийти за межі класичного прямого радіоканалу й збільшити час роботи розвідника над цілями без жорсткої прив’язки до наземного оператора в зоні прямої видимості. Для російської системи це дає ще один рівень гнучкості: той самий корпус можна завантажити або вибухівкою, або сенсорами, або FPV-дронами, підлаштовуючи місію під ситуацію.
Разом із тим така «модульність із бідності» має й очевидні обмеження. Базова платформа розрахована на недорогу масову війну, а не на високоточну багатоканальну розвідку: аеродинаміка, силова установка й конструкційні обмеження задають стелю для дальності, живучості й точності.
Але на рівні тактичної ланки це цілком раціональна ставка: краще мати тисячі простих апаратів, які можна гнучко переналаштовувати під удар, розвідку чи підтримку FPV, ніж обмежену кількість «ідеальних» систем. У цьому сенсі «Молнія-2» і її варіанти — показник того, як війна дронів зміщує фокус із окремих «флагманських» моделей на екосистему дешевих.
